Історія Ольги Чорнобай

«Скільки себе пам’ятаю, стільки в’яжу, більше 40 - ка років, це пристрасть усього мого життя. Але що цікаво – ніхто в моїй родині не вмів  плести, в'язати, щось творчо робити руками», - з блиском і захопленням в очах розповідає пані Ольга,- «Мене навчила керівниця гуртка, який я відвідувала. Вона і прищепила мені любов до цієї справи, яка визначила усе моє життя». Це дивовижно, наскільки змінюється обличчя жінки у той час, коли вона розповідає про свою улюблену справу.  

З Ольгою Чорнобай ми зустрілися у дворику ужгородської школи, яка останні місяці стала для неї та чоловіка домівкою. Тепер вони – переселенці. До війни жили щасливо великою родиною з двома доньками і їх родинами у містечку Кремінна Луганської області. Виїхали 27 березня, а вже за два тижні Кремінна була окупована і до сих пір там під окупацією живуть діти, онуки мати пані Ольги, якій 97 років.

Від цієї розповіді – потекли сльози, знімає окуляри -  витерти обличчя, помічаю, що шнурок для окулярів – з бісеру жовто-блакитний, браслет на зап’ясті – такий самий, зроблений власноруч. Розповідає: «Коли почалася війна в 2014 році я перестала розмовляти російською, почала вчити українську, хоча сама білоруска, було важко, але з тих пір не вживаю російських слів. Важко пробачити все те, що роблять окупанти з нашим життям, хто цього не пережив – не зрозуміє. Коли ми з чоловіком наприкінці березня вирішили їхати, збиралися поспіхом, але я взяла з собою найважливіше – свої спиці для плетіння та гачки. Це мене надихає і дає мені силу жити далі». Від цих слів обличчя пані Ольги засяяло, стало зовсім іншим і вже з цього моменту і до кінця зустрічі вона з посмішкою і блиском в очах розповідала про те, як в 2014 році при Службі соцзахисту організували в місті «Університет третього покоління», куди жінку запросили працювати. Пані Ольга викладала на факультеті декоративно-ужиткового мистецтва – вчила в'язати на спицях, плести макраме, вчила жінок бісероплетінню. Це були чудові часи, я вчила їх в'язати, ми зустрічалися щодня і вже за декілька місяців мої дівчата усі ходили у сукнях власного виробництва. 12 червня на всесвітній день в’язання на публіці пані Ольга з своїми ученицями виходили на головну площу міста і в’язали.  Одного разу навіть вчили працювати спицями заступника мера Кремінної ( на фото).

На початку цього літа, вже коли пані Ольга жила в Ужгороді, один з міжнародних фондів надав їй грант, на який вона купила собі обладнання для в'язання. Тому вона продовжує займатись улюбленою справою, яка дає їй сили жити далі, підтримувати друзів та рідних.

• Category Title