Історії людей, яким ми допомагаємо

Це зараз пані Олена живе на Закарпатті, неподалік Ужгорода. Приїхала сюди з мамою на 6-ма дітьми з Донецької області. Там, у місті Курахове, у неї був великий затишний будинок, який збудували з чоловіком, великий, доглянутий двір, облаштований дитячий майданчик. 

«Коли у лютому розпочалася війна, усі думали, що усе буде так само, як у 2014 році», - розповідає пані Олена, - «постріляють і затихне. Але згодом стало зрозуміло, що буде по-іншому. На той момент, коли вирішили виїжджати, ми вже не змогли знайти перевізника, який б вивіз нас у безпечне місце. Несподівано нам запропонували допомогу в евакуації соціальні служби, адже у нас під опікою 4-ро маленьких дітей. Вирішили, що чоловік затримається, адже йому необхідно було потурбуватись про стареньких батьків, які жили у Вугледарі, він не міг їх залишити напризволяще. На Закарпаття у нас був довгий шлях. Спочатку нас і декілька інших родин з України, евакуювали в Італію.

Там ми побули деякий час і вирішили повернутись, адже діти у нас під опікою, а на рівні італійського законодавства така форма виховання не врегульована. Нині ми живемо на Ужгородщині, нас приютила місцева громада, турбуються і забезпечують усім необхідним. Я влаштувалася на роботу, мама теж працює, щодня допомагає на кухні у приготуванні їжі для переселенців».

На питання, як жили до війни жінка розповідає: «Я все життя мріяла піклуватися про дітей. У нас з чоловіком є свої діти, двоє молодших зараз тут зі мною. У Кураховому у мене був свій бізнес, стабільний дохід, будинок. Час від часу я відвідувала сиротинці, але завжди відчувала, що цього недостатньо, я хотіла більше допомагати діткам, але чоловік весь час вагався, не наважувався прийняти дітей у родину. Знаєте, я навіть ходила у службу дітей з проханням вмовити мого чоловіка погодитись на опікунство. Але все сталося, як сталося. Нам запропонували піклуватись про трьох братиків – один, два та п’ять рочків, ми погодились. 

Я дуже добре пам’ятаю той день, коли поїхала за дітьми. Чоловік залишився вдома. Знаєте, я поїхала зранку, він вийшов мене проводжати. Коли я повернулася з дітьми, він так і сидів, без перестану палив і чекав на нас. Дуже хвилювався. Діти увійшли в наш дім і одразу стали нам рідними. Потім навіть я трохи ревнувала синів до чоловіка, вони його дуже полюбили, не відходили від нього. Згодом у наших хлопців з’явилася сестричка, маму одразу позбавили батьківських прав і ми без вагань забрали Льолю до себе. Разом ми були по-справжньому щасливими. На жаль, чоловіка нещодавно не стало, він хворів на цукровий діабет, не отримав вчасно допомоги лікаря (плаче, прим.автора). Зараз мама і діти зі мною, я працюю, відновлюю свій бізнес, діти навчаються онлайн, старша донька відвідує школу мистецтв. Головне – ми у безпеці».