Олексій приїхав на Закарпаття з мамою та маленькою сестричкою з Краматорська. За свої неповні 11 років він зустрівся з війною вдруге. Щодня упродовж 5-ти днів, поки ми зустрічались з ним, Олексій увесь час згадував про літаки, що літали поруч, коли вони на початку березня з мамою і сестрою рятувались від бомбардувань. «Літаки летіли дуже голосно і дуже низько», - увесь час повторював хлопчик. 

Дівчина Оленка, з якою ми познайомились у нашому таборі, на Закарпаття переїхала з мамою і сестричкою з Київської області більше п’яти місяців тому, але до сих дівчинка здригається від звичайних оплесків, а від голосних звуків ховається під стіл.

«Скільки себе пам’ятаю, стільки в’яжу, більше 40 - ка років, це пристрасть усього мого життя. Але що цікаво – ніхто в моїй родині не вмів  плести, в'язати, щось творчо робити руками», - з блиском і захопленням в очах розповідає пані Ольга,- «Мене навчила керівниця гуртка, який я відвідувала. Вона і прищепила мені любов до цієї справи, яка визначила усе моє життя». Це дивовижно, наскільки змінюється обличчя жінки у той час, коли вона розповідає про свою улюблену справу.  

З Ольгою Чорнобай ми зустрілися у дворику ужгородської школи, яка останні місяці стала для неї та чоловіка домівкою. Тепер вони – переселенці. До війни жили щасливо великою родиною з двома доньками і їх родинами у містечку Кремінна Луганської області. Виїхали 27 березня, а вже за два тижні Кремінна була окупована і до сих пір там під окупацією живуть діти, онуки мати пані Ольги, якій 97 років.